Майже кожен має спогад, якого радо позбувся б: ніякову мить, болісну сцену, щось, що повертається в найневдаліший момент, часто пізно ввечері. Йоганнес Греф (Johannes Gräff), нейробіолог з EPFL у Лозанні, досліджує, чи справді такі спогади можна стерти. Його відповідь: у принципі так, але із застереженням, яке дуже важливе, коли переходиш від мишей до людей. А наприкінці ти можеш перевірити, як справляєшся зі своїми важкими спогадами.
Перш ніж питати, чи можна стерти спогад, варто домовитися, що саме означає «стерти». За статтею CORDIS, опублікованою 14 серпня 2026 року, існують дві основні школи думки щодо цього питання.
Перша сягає Івана Павлова, російського нобелівського лауреата, найбільш відомого своїми дослідами на собаках. У 1920-х роках Павлов припустив, що спогад згасає внаслідок активного процесу пригнічення. Іншими словами, мозок нічого не видаляє, він лише вчиться тримати старий спогад під контролем.
Друга, новіша точка зору перевертає цю ідею. Дехто з науковців запропонував, що стирання спогадів, особливо травматичних, може полягати в поверненні до них, а не у відштовхуванні.
Чому повернення до поганого спогаду має допомагати? Пояснення напрочуд просте. Щоразу, коли людина щось згадує, спогад на деякий час стає пластичним і його можна змінити.
Ця гнучкість не просто лабораторна цікавинка. Саме на цьому явищі ґрунтується експозиційна терапія. У такій терапії людина свідомо повертається до важкого досвіду в безпечних умовах, щоб спогад можна було переформувати, а не просто поховати.
Йоганнес Греф працює в Інституті мозку й розуму (Brain Mind Institute) Федеральної політехнічної школи Лозанни (EPFL) у Швейцарії. Він вказує на одну ідею, яка за останні роки змінила цю галузь.
«Ключовим проривом останніх років стала концепція того, як спогади зберігаються в так званих клітинах енграми, — каже Греф. — Ідея в тому, що щоразу, коли ми вчимося або переживаємо щось нове, клітини в нашому мозку активуються, залишаючи слід пам’яті».
Отже, спогад не плаває десь у мозку в абстрактному вигляді. Він пов’язаний із конкретною групою клітин, які були активні, коли відбувався досвід. Це робить його, принаймні теоретично, тим, що дослідники можуть знайти й вивчати.
Греф і його команда перевіряли це в проєкті Remote memory traces, який фінансує Європейська дослідницька рада. Працюючи з мишами, вони змогли ідентифікувати й позначити нейрони, що активуються одним конкретним травматичним спогадом.
Досліди дали кілька ключових результатів:
Проте Греф обережний у формулюваннях. «Подальші тести показали, що миші змогли успішно розвчитися, або, якщо хочете, стерти спогад про травматичну подію, — каже він. — Хоча точніше сказати, що було стерто асоціацію з конкретною травматичною подією».
Ця відмінність важлива. У мишей зникнув зв’язок між подією та страхом, пов’язаним із нею, а не обов’язково кожен слід самої події.
Очевидне наступне запитання: чи можна використати ці знання, щоб цілеспрямовано стерти один конкретний спогад. «Теоретично це можливо, — зауважує Греф. — У мишей нам вдалося вставити молекулярний перемикач у клітини енграми. Вимкнення його фактично позбавило спогаду».
Перемикач, який видаляє один спогад і не чіпає решту, звучить як наукова фантастика, але в мишей він спрацював.
Ось тут і постає застереження. Стерти спогад у мозку людини було б на порядки складніше, ніж у мишей.
Греф чітко описує дилему. «Гіпотетично, чи могли б ми використати генну терапію, щоб вмикати й вимикати конкретні нейрони? — запитує він. — Я б сказав, що так, але із застереженням, що наразі ми діяли б наосліп, не знаючи напевно, чи стираємо один спогад, а не інший. Тож зараз цей підхід просто нездійсненний».
Коротко кажучи, проблема не в самій ідеї, а в точності. Не знаючи, які саме клітини зберігають який спогад, спроба видалити один досвід цілком могла б пошкодити інший.
Замість процедури, що стирає спогади, Греф придивляється до чогось практичнішого. Він хоче спертися на результати про «розвчування» травматичних подій і подивитися, наприклад, чи безпечні фармакологічні рішення могли б посилити користь експозиційної терапії.
Якщо це спрацює, це може принести значну користь людям із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Мета полягала б не в тому, щоб стерти їхнє минуле, а в тому, щоб допомогти їм зіткнутися з травматичними спогадами й рухатися далі.
Стирання спогадів більше не чиста фантазія, принаймні в лабораторії. Дослідження клітин енграми показують, що спогади зберігаються в окремих групах нейронів і що «розвчування» відбувається саме в цих клітинах. У мишей для видалення спогаду вистачило навіть молекулярного перемикача. У людей, однак, той самий підхід був би значно складнішим і наразі нездійсненним. Найперспективніший шлях — підтримувати наявні методи лікування, як-от експозиційну терапію, яка може допомогти людям із ПТСР стикатися з важкими спогадами, а не забувати їх.
5 запитань · одна хвилина
English
Čeština
Deutsch
Español
Français
Magyar
Italiano
Polski
Português
Русский
Slovenčina
Türkçe
Українська
العربية
中文